Виставка. Оповідання Юрія Щербака

      Після вчорашнього вернісажу (відкривали ювілейну виставку відомого художника Б.) засиділися  довго, те, се, п’яте-десяте, згадували молодість, інститутських друзів, і сьогодні в А. болить голова й очі не сприймають усіх чистих принад весни; сльозливі й почервонілі, наче од виснаження, тяжкої творчої праці (так принаймні думають наївні школярі під час урочистих зустрічей з видатним художником А.): очі осінні, затягнуті мжичкою, а все навкруги квітневе, сонячне, новонароджене, і на Андріївському узвозі, – А. знає це, був там учора, – зараз гамірно й весело, свято художників у розпалі, в повітрі над натовпом, що запрудив вулицю й двори, надимають полівінілові боки, немовби ковтають свіже повітря, якісь літальні апарати,  сконструйовані молодими дизайнерами, – чи то моделі літаючих драконів, отих праслов’янських л і т а в ц і в, які у міфологічному екстазі примандрували на ці старовинні київські гори, чи то пророцтво майбутніх орбітальних міст-супутників? – а на цегляних стінах старих будинків висять агресивні картини гіперреалістів, закликають, кричать – подивіться на нас! які ми незвичні! яскраві! гіпер-суперреалістичні! купуйте нас! негайно! ми недорого коштуємо! поки що недорого! але невдовзі, коли наші творці стануть знаменитими, ціни на нас підскочать, і ви пошкодуєте, що не купили нас сьогодні!

   А. розчулився, побачивши величезний рушник з червоними півнями, що звисав з третього поверху аж до землі. Земля ще була чорна, волога, весняна. Який гарний образ, подумав А.: Андріївський узвіз рушником та хлібом-сіллю зустрічає киян. Як просто, сильно і символічно. От би здивувався Булгаков… Пригадав, як сперечалися на виставкомі, які картини брати, що відхилити, як закликали не боятися сміливих пошуків молоді, як усі вболівали за те, щоб якнайкраще оформити свято, щоб полюбилося воно людям, стало традиційним, щоб без нього не можна вже було уявити  весни у Києві. На невеличкому пустирі поміж будинками, звідки виднілися Поділ та прохолодні далі Лівобережжя, телевізійна група готувалася знімати епізоди свята (просили А. сказати слово, коротко, не  більше 3-4 хвилин, кольоровий відеозапис до програми «Актуальна камера»), а щоб урізноманітнити зйомки, поставили вокально-інструментальний ансамбль «Дніпряни», який ласкаво згодився співати під фонограму. Звукооператор запускав плівку, співаки бадьоро роззявляли роти, а телекамера блукала по натовпу, і оператор, вдивляючись у голубуватий екранчик, перекреслений двома лініями навхрест, наче приціл гармати, зупинявся на осяяних весною, молодістю і талантом обличчях юних художниць у чоловічих капелюхах (біляве довге волосся дівчат добре контрастувало з таємничою чорнотою капелюхів) – або наїжджав трансфокатором на картини ще не визнаних геніїв, на яких Київ було чомусь зображено в готичному, рицарському стилі, що більш пасувало Талліну чи Львову, а не такому розхристаному місту, безтурботно, безсистемно  розкиданому по ярах та горах, яким був Київ.

До того ж ще й умовний, зовсім не київський, жовто-зелений тьмавий колорит (це все було, подумав А., згадаймо хоча б Бюффе, повторюється молодь, не шукає власних шляхів, так, як це робили колись ми); чекали дощу, і тому телекамери прикрили прозорими плівками, наче коней попонами, але дощ не починався, та й звідки було взятися в такий день дощу? А нижче, поміж замком Річарда Левине Серце (у цей звичайний, обшарпаний п’ятиповерховий київський будинок з претензійними вежами А. завжди водив закордонних гостей, щоб помилувалися вузькими сходами й раптовим вискоком на вершину гори, звідки починався лет над Дніпром (та будинком Булгакова – письменник суворо й непримиренно позирав на святковий гармидер з меморіального барельєфа); просто на тротуарі, на збитому з дощок лобному місці, завзято працювали якісь бородані-графіки, схожі на сільських ковалів, крутили велике колесо, наче від соломорізки: друкували ліногравюри й продавали глядачам ще свіжі, лисніючі фарбою відбитки – ілюстрації до Шевченкового «Кобзаря»...

   Хоч як запрошували студенти-живописці А. – свого професора – прийти сьогодні знову на Андріївський узвіз, посидіти з ними, погомоніти, з’їсти шашлик, поштовхатися в натовпі, переглянути натюрморти якогось талановитого хлопця з Василькова, А., дійшовши до площі Богдана Хмельницького, не прямує до сяючих золотом, біло-зелених розкішних міражів Андріївської церкви, а звертає ліворуч, на Велику Житомирську. Йде до Будинку художника, що прикрашений грудастими жіночими постатями, які темними грушами висять на білій стіні на рівні третього-другого поверху, намистом оточують будинок, символізуючи різні музи, тільки А. – соромно в цьому признатися – ніколи не пам’ятає, скільки їх насправді має бути, отих муз. Вісім чи дев’ять?

Чи, може, зараз нові додалися, скажімо, телевізійна муза, голографічна, чи комп’ютерна, або ще якась? І хоч А. не поділяє іронії своїх друзів щодо жіночих постатей, проте об’єктивно визнає, що цей будинок вирізняється своєю недоладністю: поставлений впоперек вулиці, наче корабель, що збився з курсу і заблокував вузьку протоку, він ще більше жахає А. всередині: якимись шестикутними кімнатами, де ніяк не можна розташувати меблів; сходовими клітками, такими низькими, що навіть середня на зріст людина може забити собі голову; туалетами, урочисло поставленими при самому вході в будинок, перед його виставочними приміщеннями та залом прийомів; стрімкими, майже вертикальними сходами у цокольне приміщення, до гардероба, на яких уже поламали ноги двоє художників – один живописець-баталіст, другий – із секції графіки. Але згодом А. перестав дивуватись і гніватись, навпаки, звик до будинку, полюбив його алогічні коридори; так звикають до всього, що спочатку видається жахливим і неможливим: навіть до старості, навіть до смерті. Що ж тоді казати про цей по-дитячому пустотливий будинок?

   Увійшовши до будинку, А. привітно киває, вітаючись з черговою, старенькою сухорлявою жінкою, вдовою критика Ж., яка, опустивши окуляри на кінчик носа, читає ризький журнал мод. Увагу А. привертає дошка оголошень: бажаючі виставити свої роботи на Андріївському узвозі повинні представити їх у виставком... виставком засідає з... виставка канадських художників українського походження організована Товариством дружби... угорського народного мистецтва третій поверх... секція критиків засідає у четвер... путівки до седнівського Будинку творчості художників... вернісаж... вітають відомого художника Б. з полуднем віку... поїздка за маршрутами «Слова о полку Ігоревім»... вартість путівки... бажаючі можуть записатись у ...

   Григорій Данилюк. Графіка, живопис, малюнок. Обговорення відбудеться...

   Вже відбулося.

   Позавчора.

   Поруч з оголошенням про виставку Данилюка фотопепортаж з відкриття й обговорення виставки. Оперативно спрацьовано, думає А., уважно розглядаючи фотокартки: ось В. виголошує промову, ось дружина А. сидить поруч з незнайомою вродливою дівчиною (незнайома притискає мереживну хусточку до очей, мабуть плаче), ще кілька знайомих облич бачить А. у натовпі, знятому невідомим фотографом, –  серед промовців, у групах глядачів, що купчаться перед картинами Данилюка.

Чому ж А. немає на цих фотокартках? Тому, що він не виступав на обговоренні. Чому ж він не виступав? Тому що запізнився, сердито відповідає він, хоча ніхто його про це не питає, навіть дружина не сказала жодного слова.

До республіканської виставки треба було негайно кінчати картину, працював як скажений, самих коней на картині, знаєте, скільки? Доводилось ходити на іподром, робити замальовки. Ніхто за мене картину ту не закінчить, не зуміє оживити змокрілі кінські крупи сонячними виблисками.

І знову А. ніхто ні про що не питає, у вестибюлі Будинку художника порожньо, вдова критика Ж. заглибилася в екстравагантні вибрики сучасної моди; ніхто не вимагає ніяких пояснень. Запізнився, то й запізнився, з ким не буває? Хто ота незнайома дівчина – на іншому фотознімку добре видно її чисте обличчя, припухлі губи, смиренний погляд великих очей. Треба спитати в дружини, хоча це безнадійно, нічого, крім глузування (вона тобі у внучки годиться), А. від неї не почує, він це знає напевно.

Дівчина, так само як і дружина А., належить, мабуть, до «секти данилісток», як називає він цих кількох розістерізованих жінок, що вчинили навколо виставки Данилюка великий шарварок на весь Київ, бігають у всі ці дні по Будинку художника з натхненними лицями, наче їм явився нарешті Месія, хоч нічого подібного не сталося. А що Данилюк помер, то що ж у цьому незвичного? Всі помремо.

  Може, саме тому А. спізнився на обговорення, несвідомо, звичайно, обставини завадили, але в його запізненні крився певний внутрішній опір, якщо хочете – неприйняття атмосфери сенсації, піднесення, некритичного, захвалювального ставлення до Данилюка та його творів. Та й як можна критично, спокійно, врівноважено, враховуючи всі «за» і «проти», збалансовано (гарне слово, А. запозичив його з виступу якогось критика, який казав «збалансований колорит»), об’єктивно, без впадання у різні крайнощі мовити сьогодні про Данилюка, про його картини, якщо Данилюк помер несповна рік тому, помер нагло, ще зовсім не старим, адже ми з ним ровесники! – думає А., помер на самоті.

Це одразу породило таємницю, хоча ніякої таємниці немає, на розтині встановлено інфаркт, але смерть ця одразу ж немовби засвітила навколо Данилюка потойбічне сяєво, хоча, звісно, ніяких мук за життя він не зазнавав – регулярно виставлявся, як і всі, відбою не мав од замовлень на ілюстрування книжок (інша річ, що від більшості пропозицій відмовлялвся з невідомих причин, але то вже його особиста справа), його навіть обрали до бюро секції графіків, проте він майже не ходив на засідання, не дуже вдячно ставлячись до виявленого йому товаришами довір’я.

А що майстерню йому не дали, то це неправда, дали, але він сам відмовився від майстерні, працював удома, не схотів їздити з Лісового масиву на Велику Васильківську, де Данилюкові пропонували гарне приміщення, сказав, що вдома йому зручніше працювати; правда, відмовився чемно, зовні без усяких образ та бурхливих претензій, як це буває нерідко з вередливими художниками, але в отій відмові, в його чемності, як, зрештою, і в усьому житті Данилюка була певна, і не така вже й мала, доза твердої зверхності, ледь прихованої неповаги до тих, хто його оточував.

А. цей холод здавна відчув на собі, хоча ніколи ніяких зовнішніх сутичок з Данилюком у нього не було: чемно, з приязними навіть усмішками віталися при зустрічах, як і личить колишнім однокурсникам, колишнім однодумцям (разом у п’ятдесяті роки знімали кімнатку у Бехтеревському провулку, неподалік од Покровського монастиря, скільки безсонних ночей провели у відвертих розмовах про мистецтво, про кумира їхнього – Тіціана, як мріяли про майбутні свої картини, повні величі й правди!); на обговореннях виставок та засіданнях, на які випадково потрапляв  був Данилюк, дипломатично мовчали, не чіпаючи один одного, хоч давно вже виникло поміж них взаємне люте неприйняття: Данилюк мовчки обходив на вернісажах величезні полотна А., заселені кіньми, наче коні ті могли його затоптати копитами, натомість А. вперто не помічав порівняно невеличких аркушиків у білих паспарту й білих рамках, під якими акуратно олівчиком значився підпис: Г.Данилюк.

Нічого  т і ц і а н і в с ь к о г о , величного і могутнього, про що мріяли замолоду, не було в картинах Данилюка, нічого навіть мужського, якесь кволе, споглядальне, невиразне  ж і н о ч е  начало бачив А. у творах свого давнього товариша.

   Зрештою, їхні шляхи, розійшовшись урізнобіч, вже ніколи не перетиналися: А., заполонивши своїми могутніми кіньми виставочні зали, здобував дедалі більше визнання і слави, його баскі коні нестримним табуном вирвалися у дальні світи, побували й у Парижі, і в Канаді, а Данилюк десь зник на багато років після закінчення інституту – відмовившись від аспірантури, виїхав з Києва, спочатку викладав у якійсь провінційній школі малюнок, жив у Литві на березі моря, малював дюни й дерева, потім повернувся у наші краї, спочатку під Києвом найняв старий дерев’яний будиночок, майже сарай, де жив усамітнено й аскетично, багатьма забутий, згодом оселився в Києві, на вулиці Чехова, але так само нікому не набридав, ні в кого нічого не просив, не звертався до А. за допомогою, тільки час од часу приносив свої акварелі й малюнки на виставком, після чого дружина А. – сама художник-графік – починала говорити про  Данилюкові роботи довго, плутано й піднесено, уподібнюючись до панночок минулого століття, які колись правили теревені, охаючи й ахаючи навколо картини Іванова «Явлення Христа народу».

І це було смішно. І трохи сумно. Бо, як-не-як, це була власна дружина, й А. хотілося, щоб трохи більше її зворушували його могутні коні історії (не кажучи вже про вершників), які все скакали й скакали, все вперед і вперед.

   Та що вдієш? Нема пророка у своїй вітчизні.

   Тільки одного разу Данилюк виказав своє справжнє ставлення до А.: на одній з виставок, холодно поблискуючи скельцями доцентських своїх окулярів (чому доцентських? – цього А. не знав, але це були саме д о ц е н т с ь к і окуляри, якість старомодні, наче з ХІХ століття, з часів отих панночок, що захоплювались Івановим, самі скельця квадратні, без оправи, з дірочками для дужок), Данилюк сказав, посміхаючись, що, мовляв, А. вичерпав усі можливі варіанти зображення коней – і галоп, і алюр були, і дибки ставали його коні, демонструючи певні свої таємниці, ось тільки ще немає на його, А., картинах дуже природної, конче потрібної для продовження життя речі: парування жеребця й кобили, прекрасний, вічний сюжет, незабутнє видовище, коли жеребець з вогненними очима вистрибує на ошалілу від чекання лошичку, даючи собі розраду, їй – щастя, а всьому нашому конярству немалий прибуток.

Мовив це Данилюк так серйозно, що спочатку А. навіть повірив у доброзичливу щирість його поради, навіть подякував, сказав, що в цьому щось є, що він подумає, що коли цю сцену зобразити поетично, ненав’язливо, без зайвого натуралізму, то... і т.д., і т.п. – і лише згодом А. з переконливою ясністю зрозумів, що Данилюк знущався з нього – та що там А.! не в ньому річ! Не в його особі! – а із святого мистецтва, з тематики й тенденцій його картин, яким віддавав А.ціле своє життя, насміявся відлюдкуватий графік. А цього вже дарувати не можна, адже йшлося про принципи, а принципами, вибачте, не торгують.

   До того ж ще й долучилася погана плітка, зловмисний анекдот, поширюваний заздрісниками й прихованими ворогами А. після його повернення з Риму, де працював він на дачі Академії мистецтв, писав етюди, вивчав безсмертну спадщину великих італійських художників. Буцімто звернувся до А. якийсь італійський мільйонер, оригінал превеликий, з проханням намалювати йому російську трійку, диво-коней, так неперевершено оспіваних Гоголем у «Мертвих душах», і запропонував за це велику суму грошей. Оскільки А. на той час уже сидів без грошей, а хотілося йому повернутися з подарунками, різними там джинсами-шминсами, то, мовляв, нібито він погодився: за три дні (по коню на день!) намалював вогненну трійку, як скаче вона по планетарно круглій Землі, тільки зорі летять з-під копит; були в цій трійці молодецький розмах, вселенська безшабашність, романтична окриленість – тобто те, чого саме бракує збуржуазненим, прагматичним італійцям. І що ви думаєте? Нібито прийшов той італієць-мільйонер, подивився-подивився на картину А., нічого не сказав, тільки витягнув конверт з грішми, залишив на столі й пішов собі мовчки геть.

А картину? – аж скрикували ті, кому розповідалася ця наклепницька історія. А картини не взяв. Не сподобалося, бач, йому здорове, реалістичне мистецтво, наші спринтерські коні-рекордисти. Виверти йому подавай модерністичні, жовтих коней малюй на фіолетовій траві, щось у стилі Шагала.

Історійка ця, звичайно, вигадана від початку до кінця, висмоктана з пальця одним з тих, хто їздив разом з А. до вічного міста, огидна у своїй двозначній намові, завдала свого часу великого болю А., бо всі його питали: по-перше, скільки ж фактично заплатив отой мільйонер? Чи не виявився скнарою? А по-друге, де подів А. оту «Трійку», привіз до Києва чи залишив у Римі? А може продав, отримавши подвійний гонорар? А., звичайно, жартував, збувався смішками, казав, що «Трійку» його забрали на бієнале до Венеції, але гірко йому було в ті хвилини...

Погодьтеся – доводити, що ти чесна, порядна людина, буває важко. І хоч Данилюк аж ніяк не міг мати причетності до того несмачного анекдота, бо зроду до Рима не їздив і надії не плекав туди потрапити, однак дивним якимось чином в уяві А. ця плітка пов’язалася саме з Данилюком, з його доцентськими окулярами, за якими синів наївний погляд дорослої дитини. Та якщо уважніше вдивитися в цей погляд – чи такий уже він був наївний?

   Ось чому А. запізнився на обговорення, яке відбулося позавчора тут, у цьому залі, де висять картини Данилюка, де тепер тихо, майже нікого немає і тому вільно дихається й спокійно думається. А. гадав, що всі його умовлятимуть виступити, що небагато набереться охочих до цього діла, що й обговорення відбудеться, як це часто буває, у напівпорожньому залі; уявляв, як усі чекатимуть А., як зрадіють, коли він, хоч і з запізненням, та прийде,  в ш а н у є, як його з’ява одразу ж піднесе ранг обговорення та й самої виставки теж до розряду помітної культурологічної події; бачилось йому в думках, яке добре враження на всіх справить його, А., збалансоване  в і д п о в і д а л ь н е  слово про померлого, його, А., душевна щедрість і простота, бо не забув свого однокурсника, скромного маловідомого художника Данилюка, хоч і позбавленого гучних звань, та все ж здібного, працьовитолго (і т.д. і т.п. у тому ж самому стилі – адже відомо, що кажуть про померлих), і всім буде приємно, що А. знайшов-таки час, відірвався від своїх архіважливих проблемних полотен заради Данилюка, бо що там не кажи, а смерть – це смерть, з цим треба рахуватися, треба бути ширшими, добрішими, треба забувати старі образи, відкидати геть усе дрібне, ми ж люди мистецтва, а мистецтво – це річ свята. Обов’язково згадати про Тіціана, про Італію та її дивовижне мистецтво, яке так любив у молоді роки Данилюк.

   Проте всі доброчинні, щирі та, як виявилося, наївні думки А. одразу ж покинули його, як тільки побачив він ущерть переповнений виставковий зал, куди несила було протиснутися. А коли нарешті сяк-так А. проштовхався ближче, сів на кінчик стільця, милостиво запропонований його ж студентом, виявилося, що нічого він не побачить, бо все затуляє стенд, з якого починається виставка.

Обговорення велося за стендом, у центральній частині зали – там рядами стояли стільці, за столиком сиділи ті, хто мав виступати, стояли мікрофони, й голоси промовців підсилювались репродукторами. Всю цю механіку обговорення А. зрозумів тільки зараз, коли вивчав фотознімки у вестибюлі Будинку художника. Під ногами А. зміїлися кабелі, що вели до записуючої апаратури – він цього не чекав, бо знав, як нелегко буває допроситись когось з радіо чи телебачення на фіксацію важливіших художніх подій, ніж виставка Данилюка, – і вперше пошкодував, що запізнився, що не прозвучить в ефірі його приємний баритон. Нічого подібного він не чекав.

   А. безпомилково пізнавав голоси всіх, хто виступав на обговореннні (майже всіх, крім дзвінкого, майже дитячого голосу однієї незнайомої поетеси, яка читала вірші, присвячені Данилюку, – хто б міг подумати таке?), але ці голоси у відриві від виразу облич і жестів звучали зовсім по-новому, глибоко й багатозначно, в них крилася якась таємниця, яку ніяк не міг збагнути А., – невже вся ця містика виникла тільки від того, що не бачив він промовців, а лише чув їх? Чи ще якась була тут причина?

Найбільше А. вразив голос його дружини, він навіть спочатку не зрозумів, що це виступає дружина, бо дивився саме на обличчя людей, які скупчилися наколо й слухали виступи, побожно витягнувши шиї, зазираючи туди, де йшло обговорення; стояли, боячись поворухнутись, наче розігрувалася в залі якась дивна, не бачена ще містерія, сюжет якої торкався особисто кожного, хто прийшов сюди, щось надзвичайно важливе й жодного слова не можна було пропустити.

Згадалися А. чомусь риби, що йшли на нерест, проти течії, стирловані в єдину сріблясту масу, перейняту одним бажанням, однією метою, спільним рухом – всупереч холодним чистим струменям води; в обличчях тих, хто слухав виступи, А. побачив зосереджену ясність  п о д о л а н н я – тільки чого? – цього він зрозуміти не міг. І тому голос дружини А. не одразу увійшов у його свідомість, голос був якийсь новий, тобто навпаки: щось давнє, забуте звучало в ньому.

Так. У голосі своєї дружини А. упізнав молодість – свою, її, Данилюкову. Так звучав її голос, коли вони втрьох – А., Данилюк і майбутня дружина А. – блукали по Чернігівщині, писали етюди, плавали в Десні, ходили в села купувати хліб, картоплю й молоко, а спали на березі Десни в двох наметах – він з Данилюком, вона окремо, поруч, і вночі довго не могли заснути, сперечалися про Дюрера, Хоккусаї та Матісса, спочатку голосно, майже кричали, кожен доводячи свою правоту, потім засинаючи, тихо, пошепки, зовсім беззвучно, й голоси їхні губилися в темних брезентових стінах, в чорноті ночі, у неспинному напруженні річкової течії.

Голос майбутньої дружини А. був поруч, здавалось, простягни руку, й піймаєш його, як нічну птицю, але їх розділяли стіни наметів і ще щось розділяло – міцніше за стіни. Ще розділяло. Потім усі стіни поміж ними впали, вже ніщо їх не розділяло, тільки голос її змінився – став безбарвний, нудний, ні про якого Хоккусаї мови вже не було, самий лише побут; голос дружини вмер на березі Десни, і от у цьому залі він знову воскрес.

Фрагменти виступу дружини А. на обговоренні виставки художника Данилюка (магнітофонний запис):

   ...невже йому треба було померти лише для того, щоб ми нарештівсі зрозуміли, кого втратили, щоб переконалися в тому, що Данилюк великий художник, що він залишиться славою українського мистецтва? Страшно про це казати, але якби він не помер, багато з нас і сьогодні б цього не розумів, поблажливо хляпав би по плечу Гришу, як рівного собі. Але смерть перенесла Данилюка в інший світ, інший вимір, в якому вже не підійдеш до нього запанібрата...

Смерть примусила нас усіх задуматися, прозріти. Тільки сьогодні, дуже пізно, на жаль, ми опам’яталися, зрозуміли цю істину, таку просту і багатьом з нас уже давно відому: Данилюк – великий художник, можливо, геніальний...

Що я кажу? Напевне геніальний у всьому – в мистецті й житті. І у всьому чистий. Тільки сьогодні ми нарешті побачили Данилюка не фрагментарно, не окремі його роботи, розпорошені по різних виставках, а майже усього Данилюка – від студентських років, коли був найкращим рисувальником на курсі, аж до самої смерті, коли зійшов на вершини мистецтва.

Те, що я кажу – не перебільшення, не ввічливість щодо померлої людини, це констатація об’єктивної істини...

Ми прийшли сюди, щоб вклонитися його світлій пам’яті, і відкрити для себе великий світ справжнього мистецтва, і навіть ми, його друзі, які знали, здавалося б, усі його роботи, здивувалися багатству й чистій гармонії цього світу, навіть ми, що знали нашого Григорія, Гришу, цінували його талант, навіть ми пережили в ці дні справжнє потрясіння. Благоговійно й мовчки схилили свої голови перед силою його генія... силою, яку навіть і силою соромно називати, бо що таке сила? Щось таке, що тисне на людину, поневолює її, а Данилюк ні на кого не тисне, нікого не поневолює, нікого не примушує схилятися перед собою, нікому себе і свої картини не нав’язує, навпаки – він дає нам внутрішнє визволення й очищення...

Мало було художників, які б так органічно поєднували життя з мистецтвом, як це робив Гриша...У своїх акварелях і малюнках він такий самий, як і в житті, – тихий і лагідний, чистий і добрий, але і твердий у своїх переконаннях. Він як еталон правдивості і порядності, за ним можна було звіряти свої вчинки і свої картини. Ось чому він був такий неприємний ділкам і спекулянтам від мистецтва, тим, хто прикриваючись великими словами, займався цинічним продажом своєї бездарної мазанини...

Всі в цьому залі знають, наскільки далекий був  Данилюк від дрібної побутової суєти, від гонитви за замовленнями, від галасливого рекламування самого себе, пробивання своїх робіт у виставкомах та закупівельних комісіях... Багато з нас пам’ятають той київський підвал, де жив у шістдесяті роки Гриша перед тим, як отримав квартиру на Лісовому масиві. Що мене завжди там вражало? Той спуск униз тими страшними, смердючими сходами, в темряву, де бігали облізлі коти, а потім треба було пройти через кухню – величезну, майже чорну кімнату з їржавими трубами, з яких крапала вода, з білизною, яка завжди там сушилася, бо, крім Гриші, там жили ще три сім’ї, а на плиті стояла велика каструля, і в ній виварювалися Гришини шкарпетки, – вам  дивним  здається, що я про це кажу? (Голоси: «Ні, ні, кажіть далі!»).

Але про це теж треба говорити, щоб зрозуміти, якої внутрішньої сили була ця людина, – і ось так каструля парувала, як у Дантовому пеклі, все навкруги здавалося брудним і липким, хотілося швидше вискочити нагору й більше сюди ніколи не спускатися, та коли ти потрапляв до кімнати, в якій жив Гриша, перед тобою відкривався зовсім інший світ: кімната була чистенька, все охайне, нічого зайвого, тільки полиця з улюбленими книжками, там стояли збірки віршів – Гриша дуже любив японців, особливо Мацуо Басьо. Він часто повторював свій улюблений вірш: «Шляхетний той, хто не скаже при світлі блискавки – ось воно,  наше життя».

Яка б ніч надворі не була, хоч би які  блискавки  мигтіли, хоч би яким було існування в підвалі – Данилюк ніколи не казав, що це життя. Життя для нього було сповнене сонця і любові. А на стіні в його кімнаті висіла одна-однісінька копія «Святого Себастіана»...

Для чого я це кажу, яке це має тепер значення? Ага, ось що. Данилюк сьогодні мені здається отим Себастіаном, тільки стріли, що стирчать у його тілі, – це наша байдужість, наше невміння, небажання сказати людині за життя всі слова, на які він заслуговує. Ці стріли сьогодні стирчать у нашій совісті. Хай нам усім боляче стане...

Пізно... пізно ми зрозуміли...(Чути схлипи). Вибачте, будь ласка. Ага, ще одне. Не всі, мабуть, знають, що після того, як Гриша ілюстрував «Віта Нова» Данте, йому запропонували проілюструвати «Божественну комедію». Це мрія будь-якого художника. Але він відмовився. Чому? Адже мета поеми, як писав сам Данте, провести людей до стану щастя. Але перш за все їх треба провести крізь усі кола пекла. А Данилюк цього не схотів, не схотів збільшувати кількість кошмарів, не бажав лякати людей, вже і так наляканих війнами, Освенцимами  й атомними бомбами... Вважав, що мистецтво заборгувало перед людьми, що надто часто мистецтво змальовує потворність і скаліченість, замість того, щоб оспівувати чисту красу. Він звеличував людину – особливо жінку, звеличував красу природи. Ось чому так часто звертався він до Тараса Шевченка, до його віршів, до його дівчат і жінок. Ось чому так вражає нас сьогодні ця виставка, ось чому стоїмо перед Гришиними роботами, не знаходячи належних слів, зачаровані їхньою вічною, невмирущою красою, світлом добра, яке вони випромінюють...

Через кілька днів виставка ця закриється, важко передбачити майбутню долю  картин Данилюка, – про це нам теж треба подумати, але виставка ця назавжди залишиться у наших серцях, мов спалах якоїсь небаченої зірки добра і любові, так потрібних усім нам. (Бурхливі оплески).

…

    Слухаючи дружину, А. думав про незбагненні властивості різних дзеркал: в одних він сам собі подобається, здається молодим і струнким. У Варшаві, у королівському палаці, у залах, де картини Каналетто, де мармур, купідони на стелях, сяючий паркет і суворі обличчя магнатів, де трон Понятовського золотою квіткою пишно розцвітає на червоному килимі, А. побачив самого себе у дзеркалах, які помножували, поглиблювали цей урочистий світ, тиражували у нескінченність ці блискучі анфілади колишньої величі, – побачив себе натхненним , темноволосим, сповненим сили мужчиною, і саме тут він задумав найкращу свою картину, про яку так багато писали критики минулої зими; і навпаки – Нью-Йорк, швидкісний ліфт хмарочоса Рокфеллер-центру спускається вниз: страхітливе, примарне штучне світло в замкненій кабіні, холодне й мертве – і А. зі страхом дивиться на сиву, стару, зморшкувату людину в дзеркалі – волосся мовби посипане попелом, обличчя сіре, як у покійника, і ліфт провалюється вниз, безжально летить у прірву, від чого все зміщується всередині, душа і серце (якщо вони є) підкочуються до горла, порожнеча і нудьга, мабуть, так почувається людина під час авіакатастрофи, й А. заплющує очі, щоб не дивитися на себе, на це мертве відзеркалення людини, яка була колись живою, веселою, душа товариства; всі його любили, – і Данилюк також, – а тепер А. мовчки летить у пекло. Данте не таке б написав, побувавши на місці А.

   У Данилюка не було проблем із сивиною, старінням: замолоду лисий, русявий, він анітрохи не змінився, посивівши, й усмішка залишилася та сама – наївна, дитяча, завжди худенький, либонь вегетаріанець, такі диваки завжди щось вигадують, не можуть нормально жити, як усі, – або харчуються сирою картоплею, або займаються йогою чи прив’язуються на ніч до батареї опалення, щоб заземлитись. Блаженні. Так, Данилюк протягом усього життя був блаженним, хоч би що про нього казала дружина. Власне, вона цього і не заперечує, навіть святим назвала. Людям потрібні святі, причому бажано нові, сучасні, свіжоспечені. Інакше чим пояснити такі спалахи посмертної любові до Шукшина?

   Чуючи голос дружини, А. намагався пригадати її обличчя, і не міг. Звідки в цеї старої, змученої життям жінки, колись гарної, а тепер занедбаної, – вона навіть не фарбує волосся звідтоді, як син пішов до армії, – сивої, курить весь час, малюючи свої бездарні дитячі картинки, від чого випадкові її поцілунки гірко  тхнуть, – звідки в неї взялися ці слова і ці пристрасті? Ніколи А. не чув від своєї дружини нічого подібного. Правда, розмовляли вони останнім часом дуже рідко. Вся її промова – як негатив: всі лінії  та плями на плівці білі, а надрукуйте, все стане чорне, зовсім інше.

   Припустимо, вона хотіла вийти заміж за Данилюка, бо колись любила його, – весь курс це знав. Але Данилюк її не схотів, він, певно, уродився переконаним старим холостяком. Тоді вона вийшла заміж за мене. А. звів очі д’горі: на стенді, біля якого сидів, висіли фотокартки Данилюка, весь його життєвий шлях – короткий і не позначений ніякими надзвичайними подіями. Молоді люди в довгих пальтах п’ятдесятих років, у велюрових капелюхах, поруч дівчата з зачісками «юність світу»: А., Данилюк, дружина А., Б., В...

Мало фотознімків залишилось від Данилюка, зовсім мало. Він з мамою – старою сільською вчителькою, яка покірливо склала руки на колінах, сидить у хусточці, А. пам’ятає, як вона приїздила до Києва, привозила синові сир, домашнє, жовте масло, пиріжки з горохом і цибулею – нічого смачнішого А. не їв у своєму житті. Данилюк з Миколою Бажаном. Він ілюстрував вірші Бажана. Чимось вони схожі, старий поет і молодий художник – окулярами, лисинами або якимсь невловимо спорідненим виразом облич? Поміж тими двома фотокартками – довгі роки відсутності, невідомості, темний нурт ріки життя, яка поглинула Данилюка, його впертість і самотня гордість. Не слухаючи порад А., відмовляючись від щиро запропонованої ним допомоги (на той час А. вже щось важив у художньому світі, він міг ввести Данилюка у потрібні кола, допомогти налагодити потрібні зв’язки), Данилюк оголосив, що має зовсім інше на меті: йому, бачте, забаглося опанувати всі (!) секрети мистецтва, вивчити всі напрямки, всі школи, пізнати достоту всі графічні техніки, зрозуміти гравюри Рембрандта, акварелі Шевченка, малюнки Пікассо, тонкі півтони Клеє, просторові рішення Фаворського, орнаментику Нарбута.

Чи не божевілля? Так можна згаяти все своє життя, казав йому А., гаряче, від чистого серця радячи покинути цей екстравагантний намір. Адже Данилюк був найкращим рисувальником на курсі, йому запропонували стати викладачем в інституті, Вітер успіху надимав його вітрила, тільки вперед і вперед! Адже ми творці, не копіїсти, не архіваріуси мистецтва, не алхіміки ліній та  барв, ми творці, нас чекає святе мистецтво, ми не повинні втратити свого шансу – єдиного в житті, такому короткому...

Не послухав добрих порад, відмовився, зник надовго і, як казали знайомі, таки долав на самотині той тяжкий курс свого нового добровільного учнівства... Вже тоді гординя поселилася в Данилюковому серці, вже тоді прокинулася в ньому непоступливість, несподівана у людини із   зовнішніми м’якими оболонками тендітної кульбаби. Здавалося, один лише подув вітру – й не стане кульбаби, залишиться сама зелена стеблина, а білий поетичний пух відлетить і розвіється на вітрі. Різні віяли вітри, проте Данилюк залишався такою ж пухнастою, недоторканою кульбабою, як і в молодості. Він просто не помічав тих вітрів, виявляється, не звертав на них уваги. Людей таких, які не вміють або не хочуть  з б а л а н с у в а т и свій життєвий ритм відповідно до мінливих припливів й відпливів часу, не хочуть плисти, як усі, в чітко позначеному фарватері сьогодення, на бистрині подій, а відсиджуються в тихих заводях самотності й самозаглиблення, А. не любив і зневажав. Сам А. був людиною дії, енергії, боротьби, перемоги – такими ж були і його коні.

    Після того, як виступила дружина, А. вже не слухав інших промовців. Його знудило це обговорення, бо всі казали одне й те ж, товкли  воду в ступі, наче всі змовились обов’язково оголосити Данилюка святим, щоб, борони Боже, не спізнитися з цим процесом висвячення, наче всі в чомусь завинили перед померлим і якнайшвидше хотіли зняти гріх  з душі. До того ж ще й заболіла сідниця, заніміли ноги, важко було всидіти на половинці стільця. А. встав і пішов у дальній куток залу, недалеко від входу, де було менше людей, сів на підвіконня. Він побачив жінку, стару, дуже огрядну, у зелених крімпленових штанях і рожевому пухнастому светрі, яка стояла навшпиньках ззаду натовпу, намагаючись уздріти, що діється в центрі обговорення. Фарбоване чорне волосся (німецький фарбник «Лондаколор», серія «Вороняче крило», А. це знав, бо колись фарбував волосся дружині), біле, наче сметаною облите лице (як добре прогрунтоване полотно), яскраво-червоні губи – всі сумні ознаки жіночої старості, безглуздого бажання звернути на себе увагу, наче нікому не потрібний, розбитий, роз’їдений іржею корабель, потопаючи, викидає всі свої святкові прапори і йде з ними під воду.

Одного погляду А. вистачило, щоб поставити діагноз, – око в А. було точне, і в людях він розумівся, – щоб жінка ця перестала його цікавити, він уже був повернувся до вікна, та якась здогадка, ще імлиста, вразила його, й він знову уважно придивився до жінки. Їй важко було стояти навшпиньках, вона похитувалася, а ноги, мабуть, в неї тремтіли від напруження.

  Це була Ліна.

   Ліна, їхня найкраща натурниця, в яку були закохані повоєнні покоління студентів художнього інституту, Ліна, розкішне тіло якої було предметом гріховних прагнень вразливих молодиків і ретельного студіювання на папері, на полотні, в глині; чорнява, смагла, циганської вроди, худа, але повногруда, Ліна працювала не за гроші, як більшість натурниць, особливо у ті важкі роки, а заради мистецтва, як вона сама казала.

Будучи друкаркою високого класу, Ліна могла б заробити набагато більше грошей, та не хотіла. Коли набридало їй позувати, вона підходила до майбутніх Тіціанів та Рафаелів, нахилялася над їхніми творіннями, від чого груди її набирали досконалих форм – молоді художники тільки мліли, а Ліна, нічого не помічаючи, показувала, що і як треба зробити, щоб коли і не збагатити світове мистецтво, то принаймні заробити залік. Композицію, колір, малюнок – все розуміла.

Потім ходила по виставках, казала – це мої хлопчики намалювали. Які талановиті! Вона пишалася «своїми хлопчиками», хоч і не набагато була старша за них. І коли черговий живописець чи графік закохувався в Ліну, починав упадати за нею, вона спокійно, трохи навіть ліниво, але таки приймала його зальоти, бо доброти була небаченої.

   Після  закінчення інституту А. ніколи не бачив Ліни, і йому чомусь неприємно стало, коли впізнав її: чого доброго, ще підійде, заведе балачку, от, мовляв, її хлопчики вже починають помирати потроху, хто б міг подумати, що Данилюк отак, славний був хлопчик, ніжний... почне розпитувати, казати, що стежить за А., за його успіхами, скаржитись на радикуліт (постать Ліни з вигнутою спиною про це свідчила), на артрит, задишку, гіпертонію чи, не дай Боже, на якісь жіночі справи – це було понад усі сили А., і тому він швидко відвернувся до вікна. Звідси добре було видно Львівську площу, автомобільні пробки, людей на тротуарах, які нічого не знали про Данилюка, яким байдуже було до його малюночків, до обговорення, – люди поспішали на побачення, вигулювали дітей, бігали по магазинах, домовлялися зустрітися навпроти, в ресторані «Золоті ворота», словом, жили й дихали на повні груди, не те, що тут, у цьому залі, де не було чим дихати, парко зробилося, в А. заболіло серце, не дай Боже, щоб інфаркт не приключився; він підвівся, непомітно прослизнув за Ліниною спиною й пішов геть з обговорення.

Уночі, після посиденьок у художника Б., зчинився страшний скандал, дружина кричала, що А. непорядно повівся на виставкомі, коли В. вимагав зняти деякі акварелі померлого  за, м’яко кажучи, їхню «нефігуративність», замінивши козенятами з дитячої казки, яку ілюстрував Данилюк: і зрозуміло, і життєствердно, бо добро перемагає, козенята обдурюють хижого вовка.

Мовляв, А. погодився з цим покидьком В., відомим перестрахувальником. Як міг А. на це піти? Невже молодість їхня, дружба з Данилюком нічого не важать? Невже А. такий невіглас у мистецтві, що не розуміє, що за отими Данилюковими делікатними поєднаннями кольорів стоять холодно-зелені поля  його самотності, вкриті легким туманом, стоїть північне небо, під яким йому довелося  жити і страждати?

   На що А. відповідав, що діяв тільки в інтересах самого Данилюка, бо не треба, щоб навколо виставки виник нездоровий ажіотаж, бо це могло б зашкодити вищим інтересам як самого Данилюка, так і секції графіки в цілому.

Дружина кричала, що ніяких  і н т е р е с і в  у Данилюка вже немає. Він плює на все тепер, так само як і за життя плював на це дрібне копирсання, бо єдиний у нього був тільки інтерес – жити в мистецтві, жити порядно і чисто, що коли вже мовити про інтереси, то найбільше їх у А., бо ціле життя він був і залишається сіряком на грані бездарності і що свою бездарність він компенсував могутньою активністю на різних засіданнях і нарадах, де якраз і дбав за свої інтереси. Нарешті, все більше і більше запалюючись, не тямлячи нічого, впритул наближаючись до найпотаємніших, найнебезпечніших зон їхнього життя, дружина вигукнула, що він, А., ціле життя заздрив Данилюкові, заздрив і ненавидів того, і навіть після смерті заздрить і ненавидить.

   Це вже було занадто.

   А. хотів ударити дружину, яка сиділа навпроти нього на тахті, розпатлана, у старому розстебнутомі халаті, з мішками під очима, із знищувальним застиглим поглядом, осоружна, – та стримався, бо знав, що вона зараз здатна на все – може викинутись з балкона, ходи потім по інстанціях, пиши пояснення.

   – Так! – закричав він у безсилій люті. – Я його ненавиджу! Твого чистенького інтелігентика! Чистоплюя! Хтось інший мусить за нього тягти на собі каміння, будувати дім, а він, бачите,  буде вивчати лінію Енгра! Ненавиджу, але не заздрю! Бо я живий, а його черва вже поїла, твого улюбленого святого. І чого ти за нього так горло дереш, мене при всіх опльовуєш? Га? Він же з тебе посміявся, з твого кохання, воно йому не потрібне було. А я підібрав тебе, пожалів, як ганчірку, яка нікому не була потрібна, дав тобі все, про що може мріяти жінка, – дітей, квартиру, дачу, машину, шмотки, але навіть не в цьому річ: якби не я, ніхто і ніколи – запам’ятай це, маленька, ніхто і ніколи не взяв би жодного твого бездарного малюночка, не заплатив би тобі жодної копійки! Це все я організував! Всі твої виставки.

   Вона закричала жахно (дякувати Богу, нікого, крім них, у квартирі не було), проклинаючи А., який, мовляв, занапастив її життя, почала бити себе кулаками по лицю, вже й так набряклому від крику і сліз. А. схопив її за руки, здивувавшись їхній силі, хоч були худенькі, кволі, він міцно перетиснув їй зап’ястя, вона пручалася, халат її тріснув і рукав надірвався.

Тоді А. з дивною, ще ніколи в собі незнаною насолодою почав рвати цю кляту, ненависну ганчірку далі, навіть не слухом, а всім єством чуючи довгий тріскотливий звук шматованої тканини, наче цей звук ніс з собою звільнення від кошмарів сьогоднішньої ночі, від Данилюка – мертвого, неіснуючого, але від того ще небезпечнішого суперника, який зараз нещадно помстився на А., руйнуючи залишки їхнього, вже й так напівзагиблого подружнього життя.

   Дружина А., вирвавшись від нього, зачепилася ногою за підставку, на якій стояла антикварна японська ваза. Ваза впала і розкололася, червого-золоті дракони, що літали по біло-голубих небесах порцеляни, розсипалися вмить, враз кінчилося їхнє безсмертне існування, і це також принесло А. полегшення. Дружина втратила рівновагу, і А. впав разом з нею на підлогу, на товстий килим, поруч з тим місцем,  де знайшли свою смерть дракони. Ще міцно тримаючи дружину за руки (на зап’ястях, мабуть, вже виникли синці), А. несподівано для себе почав її цілувати, а вона відверталася з огидою і кричала – ні! Ні! Ненавиджу!

Не він мертвий, а ти! – але А. вже не зважав на її зойки, вже не сердився на дружину, він відчув, як солодко йому стає, як життя переможно пульсує в ньому, мовби повернулася молодість й ночі на Десні...

   І от зараз, хоч і голова болить після безсонної ночі, й на серце тиснуть усі вернісажі, виставочні перевантаження, і на Андріївському узвозі повним ходом триває чисте свято весни, веселий ярмарок молодості та мистецтва, А. стоїть тут, у цьому порожньому залі перед картинами Данилюка. Чому він сюди прийшов, навіщо? Не схотів дивитися на оті акварелі, що їх В. пропонував замінити козенятами і через що вночі почався скандал з дружиною.

Пішов туди, де висіли малюнки Данилюка: на А. незмигно і сумно дивилося до болю знайоме дівоче обличчя, зіткане з тоненьких, ніжних рисочок, трохи навіть тремтливих, прекрасне у своїй нерухомій задумі. «Було за третю ночі. Ще планета спокійне світло кидала з-за хмар. Як раптом я відчув страшний удар: зійшло Кохання, мов лиха прикмета», - прочитав А.

  Ілюстрації до Данте Аліг’єрі.

  Всі лінії, штрихи невеличкого малюнка раптом зникли, зосталося лише осяйне обличчя дівчини, її чистий, допитливий погляд; А. огорнуло дивне заспокоєння, пішли кудись нічні сьогоднішні кошмари; кудись зникли, наче їх ніколи й не було, важкі переможні коні А. та їхні вершники; його покинула вся втома й біганина останніх днів, залишилося загадкове обличчя Беатріче; А. ладен був заприсягтися, що знав її, зустрічався з нею, але не запам’ятав де і коли – може навіть уві сні, коли іноді до А. приходили тихі привиди краси, зосередженості й ніжност, а не шалений чвал коней; який незбагненно-лагідний овал лиця у цієї дівчини, яке передчуття смерті й кохання, яка покора у погляді, у чутливій лінії губ. Невже це була та незнайома дівчина з припухлими губами, яку запримітив А. на фотознімку у фойє? Ні, не вона. «Смерть опіком жорстоким обпікає Обличчя юне, біле, наче сніг. Застигло серце; ніч в очах ясних, лиш честь і після смерті не зникає». А може Ліна?  Молода й вродлива, осяяна сонцем київського літа 1955 року або флорентійської весни 1285 року. Схоже, але це не Ліна.

Обличчя, перед яким стояв А., весь час міняло свій вираз – легкі відсвіти усмішок пробігали по ньому, потім Беатріче занурювалася у розпач, втрачаючи всі надії на кохання й щастя, і знову дивилася у вічі А. гордо і незалежно, навіть зухвало, іронічно. Що за чортівня, подумав він, уважно придивляючись до малюнків. Адже ніякої таємниці тут нема, а прості, коли б не сказати – примітивні – лінії. Аскетичний малюнок, сухий навіть. Це в мене від перевтоми. Починаються галюцинації. Треба йти.

    А. відходить від малюнка, але зупиняється, наче якась сила не хоче його відпускати. Беатріче благально дививиться на нього – так закохані наївні дівчата дивляться на тих, хто їх зраджує, хто жорстоко кидає їх назавжди. Розуміючи, що все це безглузда маячня, наслідок нервового перенапруження, безсонної ночі, А. йде вниз, знову чемно киває черговій, яка ще вивчає ризький журнал мод, виходить на вулицю, вирішуючи податися тепер на Андріївський узвіз, знайти своїх студентів, розвіятися від виставки, забути дивний погляд Беатріче, і вже надворі, вдихаючи прохолодне квітневе повітря, відкриває таємницю Беатріче: адже це його дружина, це її молоде обличчя, її погляд, ціле життя Данилюк малював тільки її.

Юрій  ЩЕРБАК

Оповідання уперше було надруковане наприкінці 1980 року в журналі «Вітчизна».

Оновлена редакція – 2026 р.