Василь ШЕВЧУК: Третя світова війна України. Нова книга Юрія ЩЕРБАКА
Юрій Щербак: Третя світова війна України
Юрій Щербак – людина-явище, обдарована багатьма талантами особистість, що має прозорливе бачення світу, творить і залишає власний слід в історії XX-XXI століття – випустив у розбурханий світ свою нову книгу: «Третя світова війна України. Перемогопоразка України і падіння Росії». – Київ, 2025. – 272 с.
Як професійний лікар-інфекціоніст, доктор медичних наук, що не тільки боровся з холерою, бруцельозом, сказом, дизентерією, ротавірусною та іншими інфекціями, а й відкрив «television debilities virus (TDV)», яким вражено чверть населення планети, висловив гіпотези про можливість вірусного інфікування людини від комп’ютера, захоплення влади штучним інтелектом та виходу його з-під контролю людини, Юрій Щербак ставить точний діагноз сучасним, майбутнім і позамайбутнім цивілізаційним хворобам, від яких немає ліків.
Як дипломат, Надзвичайний і Повноважний посол України у чотирьох провідних високотехнологічних країнах світу (Ізраїль, США, Канада, Мексика), на долю яких припадає більше 30 відсотків світового ВВП і близько 50 відсотків Нобелівських лауреатів, автор дивиться на карту світу поглядом геостратега, що бачить і окремі материки, і планету в цілому.
Як видатний «старий український письменник» (Ю.Щ., с. 9) майстерно переплітає жорстокий сюжет світових воєн і глобальних процесів з глибоко емоційними, яскравими картинами людських доль і прецизійно точно змальованих образів, що створює чуттєву голографічну панораму.
Як візіонер, чиї пророцтва неодноразово справджувалися[1], бачить те, що ховається за парканом «таймонів» (елементарних часток – Ю.Щ.) часу.
Як державний і громадський діяч, формулює висновки і пропозиції лаконічно і точно, щоб їх можна було, за бажання, легко реалізувати навіть недостатньо підготовленим людям на відповідальних посадах у владі.
Нарешті, як сивий мудрець – передчуває єдність цілого світу.
Епіграфом взято передбачення Герберта Веллса з далекого 1913 року: «…Після атомних вибухів усі міжнародні суперечки наче втратили будь-яке значення. В ті хвилини, коли ми забували про спрагу, замислювались над тим, що треба знайти спосіб припинити застосування цієї страшної зброї, доки на Землі ще не знищене все живе».
В якості другого, приземленого епіграфа автор наводить слова нашого великого співвітчизника Олександра Довженка, записані в його щоденнику під час Другої світової війни: «На українських полях і селах в огні і полум’ї вирішується доля людства на нашій недолі».
Переконаний – цю книгу Юрія Щербака треба читати повільно, з олівцем в руках… Мені автор подарував цей скарб із зворушливим надписом, тому я просто не можу не поділитися з вами «ехо-відгуком».
Отже, книга складається з п’яти частин.
Частина перша: «УКРАЇНА – ВІЧНЕ ПОЛЕ КРОВІ».
У вступному розділі «1. Про що ця книга» автор пише: «Я вирішив почати цю свою книгу про Третю світову війну, першою жертвою і учасником якої стала Україна, з розповіді про передбачення творця, пророка, який відчув далекі громи майбутніх ядерних катастроф і перший розповів про це світу.
Герберт Веллс завжди відстоював право людини зазирати в майбутнє, бачити небезпеки, що воно несе, і попереджати сучасників…
Виходжу з твердого переконання, що почалася Третя світова війна і що її розпочала Росія, обравши своєю жертвою Україну. Це твердження я сформулював у 2015 році. Про це моя нова книга, пропонована читачеві. Про війну, її коріння та можливі наслідки для України та світу. На щастя, ця війна ще не сягнула свого апогею, ще не перетворилася на глобальне ядерне пекло. Ще є час зупинитися на краю безодні, але чи під силу це людству?
… Про падіння Росії, яка зруйнувала Україну. Про умови воскресіння, відродження України в повоєнний час (с. 6-7).
… Мій оптимізм – не рожева безжурна казочка. Він гіркий і скептичний, бо «з великої мудрості виростає велика скорбота» (автор посилається на слова Леонардо да Вінчі), але – переконаний: через великі жертви в Україну прийде велика перемога (с. 8).
Завершується вступний розділ дуже особистою, щемливою сповіддю, яка з’єднує автора з історією і відмикає доступ до чогось Вищого, до Простору: «Книга для мене – старого українського письменника – єдиний спосіб донести свій самотній голос тривоги, сумнівів і надій до ширшого загалу під час світового урагану. Сподіваюсь, що голос буде кимось почутий. Події травня 2024 року в Харкові, коли російська ракета, що влучила в друкарню, знищила 50 000 українських книжок, показала, що стара істина «книжки не горять» вже не актуальна. Єдина слабка надія – що ракет не вистачить на всі книжки світу. І що в майбутньому ще залишиться трохи людей, які читатимуть книжки (с. 9).
Розділ «2. Війна. Теорії, гіпотези та невідомі факти» демонструє, яку колосальну роботу зробив автор за інших і для інших, не будучи військовим експертом, зате глибоко розуміючи природу людини і людської цивілізації на Землі (нинішньої, не першої і не останньої).
«Війна супроводжує людину від перших її кроків як істоти прямоходячої (Homo Erectus) і майже розумної (Homo Sapiens) – аж до вершин людського розвитку доби електронно-інформаційної цивілізації XXI століття.
На всіх етапах існування людини війна – явище огидне, жорстоке, криваве сповнене ненависті і смертей, насильства і несправедливості, страждань і спустошень, – є постійною, невідчепною супутницею народів і держав, ставши важливим, якщо не вирішальним, фактором історичних змін, технологічного і соціального розвитку.
Починаючи з 3600 року до нашої ери і до сьогодні в світі відбулося 14 600 воєн, які забрали життя 3 мільярдів людей (с. 10).
Існує дві головні і протилежні тенденції в інтелектуальному розумінні явища війни:
1. Війна закладена в природу людини …інстинктами, такими як ненависть, заздрість, жага, похіть – і є невід’ємною частиною культури і цивілізації, держави і суспільства.
2. Війна відсутня в природі людини: це феномен деградації, хвороби, протиприродної зіпсутості влади і суспільства.
Автор, як лікар, «переконаний, що людина – в основі своїй тварина, найнебезпечніший хижак, здатний на агресію і вбивства. Інша річ, що тварина ця – соціальна, стримувана (до певного часу) гальмами моралі, законів, освіти, культури, традицій. Але як тільки … ці гальма слабнуть, частина нормальних, здавалося б, людей, дуже швидко перетворюється на безжальних вбивць…».
Видатний український хірург-кардіолог і мислитель Микола Амосов, який під час операцій доторкнувся до тисяч людських сердець, вважав, що людина – на 70 відсотків істота біологічна, і на 30 відсотків – соціальна. Тобто – її поведінка залежить від суспільного ладу в тій чи іншій державі.
І ще буквально кілька висновків автора з цього насиченого розділу:
«Хоч би які ідеологічні чи політичні причини – а їх безліч – називали агресори, намагаючись зняти з себе персональну відповідальність, першопочатком будь-якої війни, її причиною, є людина або група людей-однодумців. Вогонь будь-якої війни спочатку запалюється в мозку людини, оформлюється в нав’язливу ідею, яка охоплює, наче вірусна інфекція, дедалі ширші групи населення.
У XX столітті могутнім фактором розпалювання воєн стала політична пропаганда – потужний всепроникливий інструмент впливу панівного режиму на широкі народні маси.
Що таке войовничий шовінізм у його нейробіологічному вигляді? Чому тотальна пропаганда позбавляє мозок людини здатності критично осмислювати інформацію?
Війна – ще далеко не пізнаний феномен існування людства, який має циклічний, хвилеподібний характер кривавих припливів і мирних багаторічних відпливів…».
У розділі «3. Забута незабутня війна» Юрій Щербак по-новому осмислює уроки Першої світової війни і трагічної участі в ній українців.
Поштовх цьому дало відвідування у Німеччині «старого парку, який уже губився в сутінках. Ні автомобілів, ні людей тут не було – лише сирий морок надвечір’я. Коли підійшли до брами, я побачив вирізьблений у камені нарбутівський тризуб і скульптурну, зчорнілу від часу постать українського козака-сірожупанника, що схилив свою голову в журбі.
І напис: «Синам України – брати-земляки. 1914-1918».
Це був військовий цвинтар українських вояків часів Першої світової війни – один з небагатьох, що збереглися в Німеччині».
Автор, отримавши доступ до дипломатичних архівів, повертає пам'ять про цю «Велику війну», яку так старанно намагався зітерти більшовицький режим за 70 років. Розкриває суть цієї насправді антиімперіалістичної війни (а не імперіалістичної, як хотів удавати «червоний режим»); зацікавленість Російської імперії у розпалюванні європейської війни; значення так званого «українського питання», як одного з головних мотивів світової війни; роль України, як однієї з головних опор в архітектурі нової Європи; висвітлює умови життя українців і репресій української церкви під російською окупацією; демонструє значення Першої світової війни як поворотного пункту в історії людства; наводить страшні цифри безжального спалювання у горнилі війни українського етносу бездержавної України:
«Війна «вогнем і мечем» нещадно пройшлася територією України, яка стала полем битв ворогуючих армій та постачальником живої сили – гарматного м’яса – обидвом сторонам. До російської армії, яка нараховувала 15,5 мільйона вояків, було мобілізовано 3,5-4,5 мільйона українців (із 32 мільйонів українського населення тодішньої Росії), до австрійського війська – за різними даними – від 300 до 700 тисяч українців Галичини, Буковини, Закарпаття, що становило близько 9 % складу австро-угорської армії. Створений зусиллями Союзу визволення України у Львові легіон Українських січових стрільців (УСС) у складі регулярного війська був чисельно невеличкий – до 2,5 тисячі вояків, проте відіграв важливу роль у політичній історії України, увійшовши назавжди в українську міфологію.
Так у смертельній борні зустрілися на лінії фронту українці – наддніпрянські та західні. Люди одного походження, єдиної мови, роз’єднаної долі. Брати у різних мундирах, з різними типами зброї в руках, але з піснями, що через сто років стали загальноукраїнськими: «Ой у лузі червона калина» – неофіційний сучасний гімн нескореної України – та «Пливе кача», під яку ховали героїв Майдану і тих, хто загинув на російсько-українській війні 2014-2024 (…) років.
На війні першій, так несправедливо забутій, загинуло орієнтовно 600 тисяч солдатів-українців російської армії, поранених нараховано 1 мільйон, вбитих – 120 тисяч українських вояків армії австро-угорської, поранено 200 тисяч. Всього в Австро-Угорщині загинуло військових і цивільних українців 500 тисяч осіб!
Тут, на фронті, народжувалася й гартувалася сучасна українська нація».
Наприкінці Юрій Щербак цілком логічно питає: «Чому б у Києві не створити гідний пам’ятник українським героям тої війни?».
У розділі «4. Війна громадянська, міжнародна, міжнаціональна» автор пише, що породженням Першої світової війни з наступним розвалом царської імперії і більшовицьким переворотом стала Війна громадянська (1917-1922). «Війна ця була набагато кривавішою за Першу світову. Якщо у війні 1914-1917 років Росія разом з Україною втратила 2 млн. 25 тис. вбитими, то під час громадянської кількість жертв зросла у П’ЯТЬ разів і склала 10,7 млн. осіб.
Її ініціатором і палієм виступив російський більшовицький режим народних комісарів у Петрограді, який 17 грудня 1917 року за підписами Леніна, Сталіна, Троцького пред’явив Українській Народній Республіці – новонародженій незалежній державі – грізний ультиматум («Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради»), в якому висувалися вимоги, виконання яких нищило молоду державу.
Міждержавна і міжнародна громадянська війна була першою спробою знищення незалежної України в XX столітті. Сьогодні її перебіг читається як алгоритм подій 2014-2024 (…) років.
Головний сенс боротьби українців в ті безжальні часи полягав не лише в порятунку державності Української Народної Республіки, яка загинула під ударами червоних військ, але передовсім в лютій боротьбі українського селянства за свій хліб, що реквізували більшовики за наказом Леніна, прирікаючи Україну на голод.
Голодомор 1932-1933 років остаточно зламав хребет українському селянству. Сталінський Голодомор в Україні вбив від 5 до 10 мільйонів людей, переважно селян. Це була спецоперація громадянської війни більшовицького режиму проти свого непокірливого населення.
Ця «спецоперація» зачепила майже кожну родину. У Юрія Щербака в 1933 році голодомор забрав «бабцю і діда в Умані та бабусю в Києві».
На відміну від Першої світової Громадянська війна була всіляко звеличена комуністичною пропагандою… І тільки в 1980-2000 роках відкрилися істинні виміри цієї національної трагедії».
Розділ «5. Друга світова, Перша ядерна» розкриває страшну правду про цю війну. Перебуваючи на дипломатичній службі у Вашингтоні, автор розкопав «дивовижні» тексти й документи напередодні Другої світової війни, які розкривають істинне бачення провідних країн Європи, зокрема Великої Британії, ролі й місця України на геополітичній карті світу.
«Якою має бути позиція Великої Британії?.. Я (Ланселот Лоутон – відомий британський історик, громадський діяч, журналіст-міжнародник, один з засновників Англо-Українського комітету 1935 р.) вважаю, має бути та сама, що й українців. Ми повинні стояти на боці України… прагнути того самого рішення, якого бажає сама Україна, і я переконаний, що це так само в наших інтересах, як і в її».
Позиція Великої Британія залишається незмінною і послідовною!
«Сталін, мрією якого було розпалити вогонь європейської війни на Заході, був дуже занепокоєний перспективою втрати своєї найбагатшої колонії – України. Власне з цього, з «українського питання», почався бурхливий роман Сталіна і Гітлера, які впродовж наступних місяців (з березня 1939 року) стали замовниками, співучасниками і союзниками у розпалюванні Другої світової війни» (с. 46-47).
Автор з точністю досвідченого лікаря діагностує ці «дві диявольсько-гігантські постаті історії першої половини XX століття, які великою мірою визначили траєкторію світових подій цієї доби. Два фанатичних, кривавих диктатори, два творці злочинних утопій – червоної й коричневої – які прирекли мільйони людей на смерть».
Незважаючи на фундаментальні характерологічні й ідеологічні різниці, майбутні смертельні вороги мали один до одного якщо не сентимент, то повагу: так розбійники з різних бандформувань з респектом і заздрістю ставляться до «подвигів» суперника.
У книзі наводяться жахливі історичні факти: «1 вересня 1939 року вермахт почав атаку на Польщу, маючи величезні перевагу в живій силі і техніці: було задіяно 60 дивізій (майже 1,5 мільйона вояків)…
17 вересня до німецьких і словацьких загарбників приєдналися радянські «визволителі». В операції взяли участь майже 500 тисяч бійців…
21 вересня 1939 року радянські та німецькі представники підписали угоду про координацію військового руху в Польщі. У Львові і Бресті відбулися спільні радянсько-німецькі паради, а в березні 1940 року спеціальна місія НКВД у Кракові разом з колегами з гестапо узгоджувала плани боротьби з польським підпіллям» (с. 50).
У 1939 році СРСР захопив 52 % території і 30 % населення тодішньої Польщі. З погляду міжнародного права, це була нічим не спровокована агресія і анексія території суверенної держави. Йдучи на цей крок, сталінське керівництво порушило безліч міжнародних угод: пакт Ліги Націй, … Було розтоптано всі угоди між СРСР і Польщею: Договір про ненапад, …» (с. 51).
22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. Гітлер стратегічно переграв Сталіна, почавши бліцкриг раніше, ніж намітив це «наймудріший вождь народів» (с. 54).
Україна, яка напередодні війни потроху почала оговтуватись після Голодомору, потрапила у вогонь тотального винищення (с. 55).
…Наприкінці 1941 року, коли майже вся Україна була окупована німецькими військами внаслідок жахливих поразок Червоної армії, провину за які несе особисто Сталін, «великий вождь народів» запустив чутку про «зраду» українців (с. 56).
Водночас факти свідчать про протилежне: в Червоній армії служило не менше ніж 7 мільйонів українців, з них 3,5 мільйонів загинуло чи пропало безвісти. 23 % бійців Червоної Армії та 59 % радянських партизан (100 тис. осіб) становили українці. 35-50 тисяч українців воювали за Великобританію в Збройних силах Канади, 11 тисяч закарпатських українців билися з ворогом у війську Чехословаччини, 5 тисяч – в іноземному легіоні Франції…
В загонах Української повстанської армії, які діяли в Західній Україні в 1943-1944 роках, нараховувалось не менше ніж 40 тисяч вояків, які чинили опір німцям, радянським і польським партизанам, а згодом – регулярним частинам Червоної армії й місцевим органам радянської влади.
Варто нагадати, що 2069 українців стали Героями Радянського Союзу, 32 – двічі Героями і один – Іван Кожедуб, льотчик-винищувач, – отримав три зірки Героя.
Україна відіграла винятково важливу стратегічну роль на європейському театрі воєнних дій у 1941-1944 роках. На Східному фронті (у 1943 році Сталін утворив чотири українських фронти, а Гітлер – дві групи армій «Україна») воювало від 56 до 76 % загальної кількості німецьких дивізій: 607 з них було розгромлено саме на цьому фронті, коли на інших фронтах загинуло 176 дивізій (с. 58).
Одним з інформаційних злочинів російських шовіністів було виключення зі списку героїв війни двох українців – лейтенанта Олексія Береста та сержанта Петра Щербини, які першими встановили прапори перемоги над німецьким рейхстагом в ніч на 1 травня 1945 року (с. 40).
Українців із списку героїв викреслив чи то Сталін, чи то Жуков. І тільки у 2005 році Президент Віктор Ющенко присвоїв Олексію Бересту (який трагічно загинув у 1970 році, врятувавши 5-річну дівчинку з-під коліс залізничного потяга) звання Герой України.
«Союзники виграли війну, а Україна заплатила рахунок» (с. 60).
Наприкінці розділу Юрій Щербак формулює 10 історичних уроків, які Україна повинна була б винести з Другої світової війни (с. 58-62).
Першим і головним із них є:
«Україна, поневолена, бездержавна, позбавлена права мати власні геополітичні й національні інтереси (чи в формі УРСР, чи польських воєводств, чи рейхскомісаріату Україна, чи Новоросії, що належить Росії), завжди буде приречена залишатися об’єктом пожадливості у чужій грі, метою загарбання й пограбування її природних багатств і геноциду її населення».
Як дзвін (по кому він дзвонить?) звучить десятий, крайній висновок:
«Друга світова війна стала також і першою ядерною війною» (с. 62).
Юрій Щербак достеменно обізнаний з ядерною тематикою, а тому застерігає людство: «Накопичено 12 тисяч ядерних боєголовок, з яких 2100 готові до застосування. Підрив хоча б 100 боєголовок призведе до багаторічної ядерної зими і загибелі людства… Думайте, думайте…».
В результаті нинішньої війни ядерної Росії проти без’ядерної України (2014-2025…?), яку шляхом вселенського обману позбавили ядерної зброї стримування, все більше країн будуть намагатися отримати власну ядерну зброю, а також вивести її у космос. Це – критична загроза людству.
Інший шлях – повна денуклеаризація Планети Земля, ініціаторами якої, маючи на те абсолютне моральне право, могли б стати Україна і Японія.
Який шлях обере людство, і чи спроможне воно загалом на це?
У частині другій: «ЗВІР З БЕЗОДНІ ПІДНІМАЄ ГОЛОВУ» автор безпристрасно й місцями безжально, але завжди з хвилюванням за долю держави, аналізує важливі періоди історії України у шести розділах:
6. Українська державність: важкі здобутки та стратегічні поразки.
7. Українська дипломатія: втеча від імперії.
8. Польська альтернатива.
9. Російський ведмідь зі свастикою.
10. Москва готується до війни з Україною.
11. Звір з безодні на Хрещатику.
Власне, самі назви розділів розкривають їх зміст. Юрій Щербак був безпосереднім учасником і свідком тих подій, тому його оцінки і сумні висновки є особливо важливими, щоб не повторювати їх у майбутньому, за існування якого платиться така страшна ціна у цій екзистенційній війні.
Лікар не тільки ставить діагноз, а й виписує ліки, гіркі ліки.
«У 1992-2000 роках тривав безперервний процес пограбування загальнонародної власності. Гроші відкривали чарівні брами влади, можливість впливати на політику держави, керувати рішеннями президентів і Верховної Ради. А влада приносила нові гроші (с. 72-73).
У 1992-1994 роках США і Росія спільно провели безпрецедентну операцію зі знищення ядерно-ракетної стратегічної зброї, що перебувала на території України. Дві ядерні держави – хоча з різних причин, але були єдині у своєму нестримному бажанні поставити Україну на коліна й забрати у неї ядерну зброю і діяли спільно.
Події 2014-2024 (…) показали, чого варті «запевнення» і «гарантії» Росії та її підпис на важливому міжнародному документі (с. 76-77).
Незважаючи на певні успіхи, Україна за перші двадцять років державотворення (1991-2011) перетворилася на злиденну, корумповану, олігархічно-авторитарну країну Європи, яка втратила свою обороноздатність й перебувала на грані втрати незалежності і повернення до складу Імперії зла.
Якби не народна революція 2013-2014 років (с. 79).
Тільки Путін з його агресією 2014-2024 років кров’ю і вогнем переконав слабкодухих керівників, а головне – український народ, у необхідності повного розриву з Імперією зла (с. 89).
Відбулося зіткнення двох цивілізацій – православно-чорносотенної, архаїчно-ординської, невільничої – й волелюбної проєвропейсько-української цивілізації, спрямованої у майбутнє (с. 91).
Україна двічі за свою історію стала жертвою агресії з боку фашистської держави: Німеччини в 1941 році і Росії в 2014-му.
Збулося пророцтво Вінстона Черчілля: «Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами» (с. 98).
…Звір з безодні. Образ глобального Хижака – нищителя життя – прийшов до нас зі сторінок Апокаліпсиса.
Та згадаймо слова Івана Богослова: «Звір, якого ти бачив… має прийти з безодні і йде на загибель» (с. 108). (Об’явлення. 17:8)».
У частині третій «ІМПЕРІЯ ЗЛА АТАКУЄ» фіксуються й оцінюються драматичні події і факти початку Третьої світової війни України. Назви розділів та їх послідовність розкривають початок і перебіг нічим не спровокованої, в порушення сотень міжнародних і двосторонніх юридично зобов’язуючих договорів, війни Росії проти України. До того ж – це перша таких масштабів війна, яка документується в прямому ефірі. Тому наведемо лиш основні висновки і оцінки цієї вже історичної книги.
У розділі «12. Вторгнення. Перші підсумки» автор пише:
«Переконаний: 2014 рік увійде в світову історію навічно – як рік початку Третьої світової війни, хоча мало хто зрозумів це одразу. Народи і політики часто воліють жити в світі ілюзій і не визнавати жорстоких фактів, що перекреслюють інерцію мирного існування. Хто хоче кидати комфортний мирний світ і раптово опинятися в новій, страшній реальності руїн? (с. 109).
Вперше з часів закінчення Другої світової війни європейська ядерна країна порушила легітимні, міжнародно визнані кордони іншої європейської країни і здійснила неспровоковану анексію її території (с. 110).
Втрачаючи останні довоєнні ілюзії, важко прокидаючись від застарілих міфів про віковічну дружбу російського і українського народів, про миролюбність росіян, Україна, її нова більшість, яка мислить, стала прозрівати, спостигаючи нові, страшні істини:
1. Сотні тисяч українських громадян на Сході та Півдні, не об’єднані ні національною, ні якоюсь іншою спільністю, не вкорінені в ґрунт український, лише отруєні російсько-совєтською пропагандою, ненавидять і зневажають українську державу, українську мову і культуру. Хоча насправді ними всі роки незалежності керувала не Україна чи українці, а місцева мафія – мафія, цілком зросійщена і антиукраїнська.
2. Всі силові опори української держави – зруйновані вщент попередніми режимами, свідомо знищені діями російської агентури… Десятки тисяч військовослужбовців і правоохоронців зрадили присягу Україні й перейшли на бік ворога в Криму і на Донбасі. Росія відверто виявила себе як вбивця «братів і сестер», як загарбник їхньої території, як грабіжник українських багатств.
3. Більшість українців, незалежно від мови, якою розмовляють, але однакових за своєю природою – самостійників, волелюбних і анархічних нащадків козаччини і повстанців Махна та Бандери, під час війни прозріла і нарешті повірила в правду націоналістів, які віддавна вважали Росію найзлішим ворогом України.
4. Масові воєнні злочини росіян, вчинені на території України після початку широкомасштабної війни 2022 року, свідоме руйнування цивільної інфраструктури, а особливо смерть невинних малюків, викликали лють і жадобу помсти переважної більшості українських громадян. Все, що російське – від пам’ятників Пушкіну й назв вулиць до відомих брендів харчових продуктів чи пісень, було зметено силою народного гніву. Мільйони російськомовних громадян перейшли на мову українську.
5. Похитнулася віра українців в могутність демократичних країн Заходу, в їхню здатність надати швидку і ефективну допомогу Україні.
6. Великий рахунок буде пред’явлено українським народом владі…
Розуміння цих та багатьох інших істин приходило у міру інтенсифікації бойових дій, збільшення числа українських жертв і територіальних втрат. Цього розуміння було достатньо, аби збагнути:
Україна опинилась на краю прірви.
Третя світова війна з Криму і Донбасу почала свою повільну, але невблаганну ходу. В Криму вона й закінчиться» (с. 112-115).
У розділі «13. Стадії війни» автор виділяє 15 (на даний час) стадій розгортання бойових дій і, відповідно, змін геополітичної ситуації навколо України. Представлена періодизація засвідчує великий динамізм на полі бою; величезні геополітичні, економічні та психологічні зміни як в нашій країні, так і в світі (с. 116-127).
Найтяжчим з 26-ти є розділ «14. Втрати України» – навіть знаючи і проживаючи все це, важко повірити, що таке можливо в центрі Європи у XXI столітті. Криваві жорна війни щодня і щоночі 3,5 роки без передишки перемелюють житті тисяч і тисяч воїнів іцивільних – дорослих, малих і ненароджених; міста і села з їх домівками й системами життєзабезпечення; живу природу і віру – віру в Бога і в земну справедливість…
Лікар Юрій Щербак пише: Почну не з кількості вбитих цією війною українців чи втрат в енергетиці та руйнувань житлового фонду.
Почну зі страху. З травматичного страху психіки наших громадян.
24 лютого 2022 року мільйони українців прокинулися в іншому світі, іншому часі, хоча далеко не всі спочатку це збагнули. Нова дійсність війни, якої всі боялися, але мало хто вірив, що Путін наважиться її почати, вмить змінила Україну і світ, мене, моїх рідних і друзів, поклавши тінь смерті на мільйони моїх співвітчизників.
Письменник Юрій Щербак передає емоції з точністю до сліз: «Того зимового ранку люди, прокидаючись і намагаючись зрозуміти нову реальність і наслідки почутих новин, притискали до себе теплих, розіспаних дітей, ще живих, ще усміхнених. Це була їхня остання тиха ніч у своїх квартирах, хатах, гуртожитках. Ніч з цілими шибками і нерозбитим посудом, ніч без знищених будинків й завалів з битої цегли та бетону, без завивання сирен повітряної тривоги, ніч з водою та електрикою, із затишними дитячими ліжечками та іграшками, ще не розкиданими по вулицях» (с. 128).
Війна ця – безпрецедентна за масштабами масового переміщення людських потоків в Україні. В лютому-березні 2022 року стався біблійний Вихід нашого народу, переважно матерів з дітьми, що перевершив усе, що пережила в своїй історії українська земля. Понад 7 мільйонів громадян, зокрема 2,5 мільйони дітей, виїхали з України у той час загального сум’яття. Ще 10-12 мільйонів осіб стали внутрішньо переміщеними особами, втративши житло, що змусило їх покинути насиджені місця і перетворитися на блукачів (с. 129).
Український народ отримав тяжку колективну психічну травму війни.
Величезними є безповоротні втрати України…
На очах усього світу, при мовчазній згоді таких «миролюбних» держав, як Китай та Індія, здійснюється злочинний план нищення самих основ нормального існування громадян України – позбавлення електро- і водопостачання, каналізації, зв’язку, транспорту…
Російські ракети, дрони і авіабомби безжально знищують житло українців. Мільйони людей, які тяжко працювали, аби заробити гроші на житло, стали безхатьками…
Особливу категорію становлять втрати екологічні – пожежі; руйнування водних споруд, забруднення води; забруднення земель; загибель екосистем, тваринного й рослинного світу… (с. 131-134).
Різні інституції підраховують фінансові збитки України, викладаючи астрономічні суми, виставляючи рахунок агресору. Але хіба можна доларами компенсувати втрати людські?
Бо насамперед втрати – це люди. Сотні тисяч українців. Їхні понівечені долі, їхні вбиті росіянами чоловіки, брати, батьки, діти.
А втрати непрямі? Вони безмежні. Це зруйновані сім’ї, знищене майбутнє мільйонів людей, це народні страждання, страхи, відчай, ненависть й бажання помсти російським вбивцям» (с. 130-134).
Про що думали ті, хто розпочинав це? Хіба мало було власної землі (1/9 суші Землі), природних ресурсів, грошей, влади, величі?..
У розділі «16. Глобалізація війни» автор, на основі тонкого розуміння діалектики глобальних процесів, підводить жорсткі підсумки і робить жорстокі прогнози майбутнього людства: «На жаль, не всі впливові діячі на Заході зрозуміли, що агресія Росії – це не регіональна війна з обмеженими цілями (поневолення України, Молдови, країн Балтії). Це – світовий конфлікт непримиренних ідеологій і ворожих цивілізацій. Нова війна виходить далеко за межі «традиційного» суперництва великих держав за сфери впливу, території та ресурси. Хоча й ця мета залишається.
Це – глобальне зіткнення сил Темряви, нового Середньовіччя, зомбованої орди невільників з представниками вільних, спрямованих у майбутнє народів (с. 138).
Велика війна, яку Росія розв’язала проти України, ніби кривавим фломастером підкреслила факт розпаду, загибелі, зникнення попередньої геополітичної структури світу, яку будували спільними зусиллями, долаючи ворожнечу часів Холодної війни, покоління землян після завершення Другої світової війни (с. 139).
Системне вивчення явищ, пов’язаних зі сферою безпеки у глобальному масштабі показує, що відбувається невблаганне зростання загроз і наближення до потужного спалаху світової війни, незважаючи на всі спроби США і НАТО уникнути глобального зіткнення (с. 142).
В геополітиці Юрій Щербак вперше відкриває «Материк зла» (розділ 16) замість застарілої в сучасних умовах безликої «Осі зла» (с. 143-144).
«Коли говоримо про глобальний характер війни, насправді йдеться про набагато серйозніше геополітичне явище: створення Материка зла – союзу авторитарних країн, об’єднаних спільними кордонами і спільною ідеологією: Росії, Білорусі, Китаю, Ірану та Північної Кореї.
Достатньо поглянути на карту світу, щоб зрозуміти, наскільки небезпечним може бути цей Материк зла (с. 143).
Об’єднавчим фактором згуртування цих країн в єдиний Материк є тоталітарні ідеологія і ненависть до Сполучених Штатів та інших демократичних високорозвинених країн.
Сказане не означає, що Материк зла існуватиме вічно. Найімовірніше, прийде час, коли це об’єднання розпадеться під 1бувають вічними.
Тенденція розколу світу на два супротивних табори, які готуються до повномасштабної світової війни, є на сьогодні домінантною» (с. 144).
Оскільки Світ дуалістичний, то логічно, що існує і «Материк добра».
Безумовно, Україна, як і вся Європа, входять саме до Материка добра.
Певно, подібно шістьом географічним материкам є й інші геополітичні материки, допоки що «безіменні». До якого з протиборчих материків вони пристануть, те й визначить долю планети і нинішньої цивілізації.
Очевидно, Бог зарано відкрив людині «частково розумній» таїну атома. Перше, що зробили люди, – ядерну бомбу для знищення таких же людей. Мабуть, бездумно використовуваний термін «Homo sapiens» пора замінити на «Homo small sapiens». Тоді менше було б ілюзій, оманливих сподівань і легковажних рішень з надією на те, що люди врешті візьмуться за розум.
Пригадую, як в одній з книг про древній Тибет мене вразила фраза: «Коли люди заповнять відходами землю і воду, вони візьмуться …за повітря». Не за голову чи розум, а за інші середовища свого ж існування!
Юрій Щербак, як перший Міністр охорони навколишнього природного середовища України, добре знає проблеми ядерної та радіаційної безпеки. Спеціальний розділ книги так і називається «17. Російська ядерна загроза».
«Разом з жахливими воєнними злочинами» Росія «захопила цивільні ядерні об’єкти України (виведену з експлуатації Чорнобильську АЕС і найбільшу в Європі Запорізьку АЕС; вдарила дроном по об’єкту «Укриття» над 4-м зруйнованим блоком ЧАЕС; обстріляла харківську дослідницьку установку «Джерело нейтронів») та поставила світ на межу ядерної катастрофи» (с. 145). Мало того, постійно звучать погрози застосувати ядерну зброю, хоч у Будапештському меморандумі РФ «урочисто присягала, що ніяка зброя ніколи не буде застосована проти України».
«Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму 2005 року, ратифікована Верховною Радою України 15 березня 2006 року, наголошує, що «будь-яка особа учиняє злочин, якщо вона загрожує вчинити злочин, ушкоджує ядерний об’єкт з наміром спричинити смерть або змусити фізичну чи юридичну особу, організацію чи державу піддатися на шантаж ядерного терориста» (с. 145).
Росія ратифікувала дану Міжнародну конвенцію 2 жовтня 2006 року, інакше МАГАТЕ не видало б ліцензії на будівництво й експлуатацію АЕС.
Автор пропонує комплекс цивільно-правових заходів «міжнародного співтовариства» для приборкання безумних ядерних погроз (с. 153). Але вже не існує ні «міжнародного співтовариства», яке замінили розділені геополітичні материки («зла», «добра» та ін.), ані міжнародного права. МАГАТЕ чомусь (?) нічого «не помічає», хоч має дієві засоби реагування.
Юрій Щербак чіпляється за, мабуть, останню соломинку, коли намагається вплинути на цілий світ, закладаючи в химерний ломбард людської віри свій неодноразово справджуваний авторитет пророка: «Я належу до тих, хто вірить у можливість застосування Путіним ядерної зброї в критичний момент існування його режиму. Тому ядерний Апокаліпсис залишається на порядку денному цього (!) світу» (с. 153).
В одному з попередніх розділів (5. Друга світова, Перша ядерна) автор наводить слова Гітлера, сказані 22 серпня 1939 року напередодні нападу на Польщу: «В інтересах пропаганди я назву якусь причину вибуху цієї війни, не має значення, чи буде вона вірогідною. Чи ні. Переможця ніхто не питає, чи сказав правду, чи ні. У справах з початком і веденням війни вирішує не право, а перемога» (с. 50).
Відомо, чим закінчили ініціатори тієї війни, і скільки десятиліть країна, яку вони кинули у війну, спокутувала вину перед жертвами. Змінилися покоління, але з історії вже нічого не можна викреслити…
В думках українців засіли вічні й нагальні питання, сформульовані автором у розділі «18. Покарання агресора»:
«Чи є Бог на небі? І якщо є, чи Він чує стогони і прокляття тих, хто втратив дітей і рідних, хто був скалічений на цій війні або став безхатьком і жебраком?
Чи справді діє закон карми й чи будуть покарані мерзотники, які зруйнували Україну, вбили сотні тисяч її громадян, розпорошили дітей – майбутнє нації – по світу?
Чи прилетять чорні лебеді до Москви, чи будуть знищені ініціатори жахливої бійні, яка має всі шанси невдовзі стати всесвітньою?» (с. 154).
15 липня 2025 року Верховна Рада України ухвалила закон про ратифікацію Угоди між Україною і Радою Європи про створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України, що була підписана 25 червня 2025 року в Страсбурзі, Французька Республіка.
«Окреме питання – це питання відповідальності російського народу за війну та злочини проти України: чи лягає гріх Каїна на весь народ…
Без каяття і покаяння не може бути ніякої мови про «велику Росію майбутнього», яка залишиться хибною фантазією…
Але земний трибунал також обов’язково має відбутися» (с. 158).
Завершується частина третя книги розділом «19. Попередні підсумки війни: перемогопоразка України».
«Першим і основним підсумком сьогоднішньої війни, навіть якщо вона закінчиться повною перемогою України, є:
«1) Україна вступила в зону тривалого (якщо не вічного) гострого воєнного, політичного та ідеологічного протистояння з Росією, що примушує докорінно переглянути стратегію розвитку нашої держави і суспільства.
Йдеться про екзистенційне виживання України, яке залежить від надійності її союзів, економічно-мілітарної могутності і, головне, від ідейної єдності її суспільства. Існування вічно ворожого Мордора на кордонах України примушує її стати «нацією у військовій формі», подібно до Ізраїлю» ( с. 160-161).
Кількома абзацами вище наводяться слова колишнього президента Росії Дмитра Медвєдєва: «Существование Украины смертельно опасно для украинцев. И я имею в виду не только нынешнее государство, бандеровский политический режим. Я говорю о любой, совершенно любой Украине. А, стало быть, вероятность новой схватки будет сохраняться неопределенно долго. Практически всегда» (с. 160).
«2) Україна перемогла у цій війні і одночасно її програла.
Це зветься перемогопоразка.
Завдяки героїзму українських військовослужбовців і добровольців, забезпечених зброєю західних союзників, Україна ціною величезних жертв досягла стратегічної перемоги над Росією, що буде увічнено на сторінках світової історії.
Водночас Україна програла цю війну з огляду на невідновні демографічні втрати й руйнування енергетичної та промислової інфраструктури.
Тільки несхитність українців, незмінність цілей цієї визвольної війни і здатність перетворити державу на об’єднаний жорсткими правилами військовий табір можуть дати змогу досягти справжньої перемоги над агресором.
3) Існує критична залежність України від фінансової та військової допомоги західних союзників на тлі роз’єднаності й нерішучості багатьох країн та їхньої залежності щодо Росії.
4) Україна не була готова (або надзвичайно погано приготована) до широкомасштабного вторгнення Росії.
5) Україна, яка не є членом НАТО і існує в «сірій» зоні безпеки, повинна відродити свій ядерний потенціал» (с. 160-168).
Четверта частина книги: «ЗАЗИРНУТИ У МАЙБУТНЄ» викликає неабиякий інтерес, враховуючи пророчі передбачення Юрія Щербака.
Так, у розділі «20. Майбутнє та його українські особливості» автор пише: «Амбівалентність майбутнього, його диявольська химерність полягає в тому, що майбутнього не існує, це – міраж, плід нашої уяви і водночас – невідома реальність, що невблаганно нависає над кожною людиною, окремими народами, державами й людством загалом. Як казав Блаженний Августин (354-430 роки), минуле, це наша пам'ять, а майбутнє – це наша надія.
Але надія – найпримхливіша істота і часто не приходить на побачення, висилаючи замість себе неочікуваних монстрів» (с. 169).
Колись абсолютний чемпіон світу Майк Тайсон казав: «У тебе може бути план на бій, але до першого пропущеного удару». Тримати удар, як це роблять вже 3,5 роки війни героїчні Збройні Сили і Сили оборони України, фактично весь український народ – це запорука нашого майбутнього.
Нинішнім і майбутнім державотворцям це послання автора:
«Україна, як держава вільна і демократична (?), повинна мати чітке бачення свого майбутнього, обов’язковими елементами якого є:
- перемога над Росією як важливий етап національно-визвольної боротьби українського народу проти Імперії зла;
- відновлення зруйнованої економіки та промислової і житлової інфраструктури;
- рішуче викорінення совєтсько-російських корупційних та олігархічних практик, побудова нової демократичної європейської держави;
- приєднання до НАТО і Європейського Союзу або побудова нового військово-політичного союзу (Міжмор’я або Балто-Чорноморська вісь), здатного захистити Україну від нової російської агресії;
- здійснення науково-технологічного прориву для забезпечення належного місця в конкурентному середовищі майбутнього;
- зміцнення духовно-національної єдності українського суспільства на засадах нового націоналізму, глибокого пізнання української історії, української мови і культури.
З усіх можливих моделей побудови нової української держави: соціалістичної, олігархічно-феодальної, ліберально-«безбрежної», націоналістично-авторитарної, диктаторської й інших – найперспективнішою для України вважаю модель нового українського ліберально-демократичного націоналізму європейського типу» (с. 170).
Саме на такій моделі побудовані найрозвиненіші демократичні країни світу – США, Канада, Велика Британія, Німеччина, Франція, Польща, Чехія, держави Скандинавії та інші країни. Усі ці країни є дружніми до України і безумовно поділяться своїм успішним досвідом.
У розділі «21. Закінчення війни» автор розглядає чотири варіанти:
А) Ядерна війна.
В) Поразка Росії, ліквідація Путіна.
С) Війна переходить у затяжну фазу нічиєї, Путін залишається при владі.
D) Україна програє війну.
Доля України вирішуватиметься на полі бою, а не за столом переговорів. Тобто переговори будуть, але після того, як війська вичерпають свої можливості та ресурси.
Найімовірнішим сьогодні проглядається варіант С, коли Україні доведеться робити дуже непростий вибір та йти на болісні компроміси. Багато несприятливих факторів вказують на те, що Україна може опинитися в ролі «урізаної» Німеччини (Федеральної Республіки Німеччина) чи навпіл поділеної Кореї (Республіка Корея проти Корейської Народно-Демократичної Республіки). Але навіть і в такому скаліченому вигляді (тимчасовому) важливо зберегти державну суб’єктність України, її Збройні Сили, союз з західними державами, здатність радикального оновлення й відродження науково-технологічного потенціалу» (с. 173-179).
У розділі «22. Радикальне оновлення України» автор розглядає деякі аспекти оновлення (перезаснування) Української держави: «Військовий режим», «Конституція», «Політичні партії», «Новий український націоналізм», «Соціальна справедливість», «Збройні сили» (с. 180-192).
У розділі «23. Розколотий світ» автор пише: «Якщо не відбудеться докорінне реформування ООН, цю організацію чекає така ж безславна доля, що її попередницю – Лігу націй. Не виключено, що буде створено дві міжнародні організації – кожна з претензією на глобальне охоплення. Це ж торкається міжнародної фінансової системи, торгівлі, міжнародного арбітражу та інших досягнень епохи глобалізації. Звичайно, процес руйнування, зникнення старої епохи відбувається не одночасно. Нові часи вповзають поступово, різнотемпово в різних країнах і регіонах світу. Але зміни, про які йдеться, стали очевидними, перехід їхньої кількості в нову якість тільки підкреслила російська війна проти України, з якої починає свій відлік нова ера історії людства.
Україна – дивовижна і трагічна держава, яка опинилася в центрі світової історії» (с. 193-195).
Здається, вперше з-поміж геостратегів XX-XXI століття (таких як Джон Арбетнот Фішер з Великої Британії; Фрідріх Ратцель з Німеччини; Джордж Маршалл, Збігнєв Бжезінський, Генрі Кісінджер із США) Юрій Щербак у розділі «24. Гіпотези позамайбутнього» взявся розсунути «завісу темряви, за якою ховається майбутнє, й поглянути вперед» (с. 196-208).
Гіпотези щодо позамайбутньої історії другої половини XXI-го століття (2050-2099 роки) стосуються ядерної війни; України, Росії, Китаю, США, Німеччини, Польщі, глобальної Півночі і глобального Півдня; взагалі – проблем існування людської цивілізації.
«Таким чином, людство стоїть на роздоріжжі: або ядерна війна з гарантованим кінцем історії, або – продовження життя з усіма його радощами, злигоднями, боротьбою і надіями.
Україна, вийшовши з війни внутрішньо згуртованою, провівши необхідне оновлення, перезаснування державних інституцій, керована сильними національними лідерами, зможе вижити в конкурентній боротьбі й зайняти гідне місце в європейській сім’ї народів.
Україна є й буде. На цьому стоїть наша вперта віра.
Пам’ятаймо пророцтво Юрія Липи:
Від того часу, від XVIII-XIX століть, зростає моральне значення слів: українець і Україна. Поморхли старі назви, нема гіпербореїв, нема русичів, нема козакорусів, минули їхні слави і честі, зате росте честь, розгортається слава українців. З тим словом є зв’язані слова: справедливість і правда.
Росія. Якби всі прокляття, послані українцями під час війни на Росію, росіян і Путіна, були матеріалізовані, цієї країни «рабів і господ» давно вже б не існувало. Але і без проклять Росія впаде після цієї Каїнової війни.
Україна буде реінкарнована, перезаснована і відроджена. Росію чекає внутрішня смута і фактичний розпад Імперії.
Чорні лебеді вже змахують крилами над Москвою-рікою» (с. 199-204).
Книга перекладена й англійською мовою. Спецслужби й аналітичні центри Китаю, США, Німеччини, Польщі та ін. самі все проаналізують.
«Позамайбутнє, за Юрієм Щербаком, принесе людству неймовірні й неочікувані зміни… Врешті-решт, аби припинити хаос і насильство, владу над світом захопить штучний інтелект, який об’єднає всі комп’ютери та електронні гаджети під своїм контролем. Проти цієї всюдисущої і безжальної влади спалахне багато повстань, але вони закінчаться поразкою, бо ступінь контролю з боку штучного інтелекту та різноманітних засобів і програм стеження за людиною забезпечить її надійне поневолення.
Штучний інтелект стане монопольним творцем літератури, музики, телевізійних психоделічних марень.
І автором політичних промов, виголошуваних роботами, до яких дослухаються комп’ютери всього світу. Новий електронний Інтернаціонал правитиме на Землі» (с. 208).
Усі ці гіпотези є дуже серйозними і сьогодні вже ніхто не скаже, що вони є неможливими (неможливою вважали і війну Росії проти України, але вона розпочала невпинний відлік часу до позамайбутнього).
Чи є ще шанс? Світ, щоб вижити й розвиватися, повинен – просто зобов’язаний зупинити цю війну на умовах справедливості і правди; перейти до технології конструювання майбутнього і позамайбутнього, щоб уникнути жорсткого зіткнення з ним. Основою цієї технології може стати ноосферна теорія, розроблена в Україні. І світ рухався в цьому напрямку, провівши наприкінці XX-го – початку XXI-го століття три всесвітніх саміти з навколишнього середовища і сталого розвитку, де було консенсусом із 200 країн ухвалено Порядок денний на XXI століття.
25-й розділ книги «Замість епілогу. Необхідні доповнення» не можна читати спокійно, без сліз на душі. Фактично – це оголена сповідь автора про своє життя, про дороги і долі, про внутрішній світ і життєву позицію, про дарований долею досвід народознавства і українолюбства…
«Як письменник я намагався осягнути своє життя і час, в обмежених рамках якого я існував, сучасником і свідком яких подій я був. Я пережив три злами світової історії, три всесвітньо-історичних випробування України на міцність й виживання:
- Другу світову війну;
- розпад СРСР та проголошення незалежності України;
- початок Третьої світової війни, на якій вирішується доля України.
І я зробив свій життєвий вибір – служіння українській цивілізації, Києву, як її духовній столиці. Але при всіх лихих передчуттях я залишуся до кінця з вірою в остаточну перемогу моєї Вітчизни» (с. 209-214).
В частині п’ятій «НЕОБХІДНІ ДОДАТКИ» автор додає до основного тексту кілька своїх актуальних статей, розміщених у двомовному інтернет-виданні Українсько-Польського Незалежного Медіа Форуму – вільному голосі з України для Материка добра ( [1] Історія майбутнього (України, Європи і Світу) від Юрія ЩЕРБАКА. –
